Виховний захід "Голодомор 1932-1933 років"

 «Горить свіча…

А, може, то Душа?..»

  Мета:  вшанувати світлу пам’ять безвинно замучених голодом та політичними репресіями людей, виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм, , дотримання традицій вшанування померлих і загиблих.

Актуальність. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу. Зараз країна перебуває в процесі національного та історичного самовизначення, наново осмислює події давнього і недавнього минулого, особливо ті, що стали фатальними, трагічними віхами її історії. Питання про визнання Голодомору актом геноциду є для України дуже гострим. Отож, озиратися треба, щоб пам’ятати про кожного, кого тогочасний режим змусив страждати і гинути страшною смертю, не дав розквітнути новим паросткам життя, аби цей гіркий досвід минулого ніколи не повторився.

Обладнання:

1)     на стіні – карта України в обрамленні чорних хусток, уквітчаних калиною. Під нею 5 пшеничних колосків, перев’язаних чорною стрічкою, на покуті ікона, обрамлена рушником;

2)     на столі – розламана хлібина і склянка з водою, , у підсвічнику – свічка;

3)     книжкова виставка «Голод-33 – незагойна рана України»;

4)     записи класичної музики («Реквієм» Моцарта, «Соната» Бетховена, Гімн «Боже, великий, єдиний» музика Лисенка).

                                                         Хід заходу                       

Вчитель. Неврожай від Бога, а голод від людей.  Пам’ять про тих, хто не дожив, пам’ять про тих, хто недолюбив, пам’ять про живих і ненароджених. Згадуючи одного – пам’ятаймо про мільйони. Ми впевнені – Україна пам’ятає. То ж давайте разом звернемося до нашої історії і вийдемо після цього духовно чистішими, мудрішими.

Пам’ять – нескінченна книга, у якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок написано криваво-чорним кольором. Однією із них був Голодомор 1932-1933 рр. який випав на долю народу найродючішої і найблагодатнішої землі – України. Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій.

(Сучасна квартира. Вечір. Мама збирається до супермаркету: «Діти, досить грати на комп’ютері, займіться чимось іншим».  Варуся бавиться ляльками, Марко читає Гаррі Поттера.)

В.: Марку, зліпи для моєї ляльки возика

М. (шукає пластилін) - Варусю,а пластилін закінчився. (Підходить до хлібниці й починає розминати шматочок білого хліба, тоді окраєць чорного..)

В.: Ой, Марку, хіба можна бавитися хлібом?

М.: Вірно, Бабуся казала, що то гріх. Крихти зі столу потрібно гарненько згорнути і дати пташкам.

В.(піднімаючи окраєць хліба): А коли впаде окрайчик, то його треба підняти і поцілувати (цілує). –Марку, а чому у вікнах будинків палахкотять свічечки?

М.: (здивовано) Не знаю, наша мама запалювала свічку тоді, коли в цілому районі вимикали світло. А тут і свічки, і світло. Дивно.

(Хлопчик доліплює колісницю і … полетів …)

М.: Уяви собі, що ми пролітаємо над містом. Вже залишились позаду вулиці, будинки, магазини, рідна школа і садочок.

В.: А тепер під нами порожні поля, на яких біліє трохи снігу. А ось ніби й село, де живуть дідусь з бабусею. Але чому так темно, собаки не гавкають, людей нема, моторошно якось.

М.: А що це на деревах біліє? Аж ніяк не сніг, це якісь фігурки, але з такими сумними заплаканими очима. Варусю, у твоїх книжках вони усміхалися.

В.: Та це ж ангелики. Давай послухаємо, про що ті крилатики розмовляють.

(під супровід музики, ніби танцюючи, з’являються ангелики, музика продовжується дівчина читає вірш)

  Учениця.    А. Листопад «Остання колискова»

Спіте, дітки, спіте, любі.
І не просинайтесь!
Вже не буде мучить згуба.
Забере Вас пташка райська.
Спіте міцно, спіте, діти…
Янгол божий на порозі.
Вже не буде їсти хтітись.
І не будуть пухнуть нозі.
Спи, синочку, горе – паску.
Засинай, навіки, доню.
То моя остання ласка
З материнської долоні.
Натопила маковинням.
Затулила лядку й комин.
І в тумані темно – синім
Заспівала колискову.
Спіте міцно, спіте, діти…
Янгол божий на порозі.
Вже не буде їсти хтітись.
І не будуть пухнуть нозі.
Спи, синочку, горе – паску.
Засинай, навіки, доню.
То моя остання ласка
З материнської долоні.
Ще пограймось навперейми.
В піжмурки з бідою.
Лельки!
Заховаємось од неї.
У сиру земельку…

1-ий: Я так хотів їстоньки, а мама все плакали і казали, що ось-ось повернеться татко і принесе хлібчика. Я бачив, як напередодні мама зав’язала в хустинку свої золоті сережки, перстень, коралове намисто й мовчки благала татка повернутися з хлібом. Та не дочекався я ні татка, ні хліба.

2-ий: А я ходив до лісу і зрізував кору, бабуся варила її, і ми їли, але потім так болів животик, так нудило, що аж згадувати страшно…та їли цвіт акації, щипали травичку й поволі вмирали.

(Ангелята виходять)

Повертається мама, ніжно обнімає дітей й дає пухкенькі булочки з родзинками.

Діти кладуть булочки на тарілочку і дівчинка каже:

В.:  То для ангелят!..

М.: (запалює свічку) Хай світло від свічки у небо летить.

                                Хоча б одну душу зігріє в цю мить.

                                Щоб душа ця загублена спокій знайшла.

                                 І у вічність до Бога вона відійшла.                         

Мама: Хай палає свіча… хай палає,

Поєднає нас вона в цей час.

Хай сьогодні спогади лунають,

Поки промінь пам’яті не згас.
 На фоні сьомої симфонії Баха учень виконує вірш Т.Г.Шевченка «Розрита могила»

Хлопець1.Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась?

Чи ти діток непевних

Звичаю не вчила?

Молилась, турбувалась,

День і ніч не спала,

Малих діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали мої квіти,

Мої добрі діти,

Панувала і я колись

На широкім мвіті,-

Панувала …

Дівчина 1. Ти кажеш, не було голодомору,

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно винесли дотла?

Як, навіть, варево виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору,

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, −

Греби, нічого людям не лишай!

Хлопець 2.Тиждень терпів я від голоду муки,

Плакав, ходив, простягаючи руки.

 Врешті й ходити уже я не зміг,

 Ледве дійшов, упав на поріг.     

Встав би, підвівся, та зрадили сили.  

 Плакали діти, баби голосили,

Федір, мій син, на лежанці лежав,

Звісно, каліка, терпів і мовчав.

Вранці на другий день зирк! Аж у руки

Хтось мені суне кавалок  макухи.

Хто це? Це ти, мій сусіде Петро?

Бог хай віддячить тобі за добро!

Слина пішла. Затрусилися рука. 

 Боженько милий. Кавалок макухи!

Де ти? Пішов вже. Аж нагло онук

 Вихопив в мене кавалок із рук.

Хотів я схопитись, побігти, догнати.

Вирвати з рота! Навколішки стати.

Вже я підвожусь і падаю знов...

 Впав непритомний... Прокинувся - кров..

Мабуть, забився... Вже близько до краю

Крутиться все навкруги... Умираю.

В кого спитати б, чи з'їв хоч онук?

Може, і в нього хтось вирвав із рук.
Учень1. На багатьох чорноземах України вмирали люди. Уже в листопаді не було чого їсти. Почався голод. Великий. Страшний. Невблаганний. Пішов голод степами. Пішов. Перед ним дверей не зачинити, не зупинити ні плачем дітей, ні тужінням матерів. Він уповзав у хати, населяючи їх мерцями. Двері навстіж. Мертво. Люди не плакали, умирали мовчки. Хто лічив їх тоді? Скільки їх зникло з видноколу? Жили терпіли – і  з життя пішли терплячи.

Учень2. 6 грудня 1932 року голова РНК УРСР В. Чубар підписав постанову «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». До таких сіл припинили будь-яке постачання продовольства, а з колгоспів вивезли все наявне зерно. Така доля спіткала господарства 85 районів України. Судовим органам дозволялося застосувати найвищу форму «соціального захисту» — розстріл, а як виняток — 10 років ув'язнення з конфіскацією майна. Звичайно, наведені факти далеко не вичерпують список усіх складових геноциду.

      Це було не стихійне лихо. Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження, що хліб роздали незаконно, і почали забирати з домівок усе, що знаходили. Шукали хліб усюди – розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи. Поступово насувався голод. Люди ходили по стерні, шукали нірки мишей, розкопували їх, і коли знаходили хоча би жменьку зерна, це було велике щастя.

Учень 3. Найстрашніше почалося весною 1933 року, закінчилися всі крихти зерна, з’явилися перші померлі від голоду. Люди їли все, що можна було жувати. Варили цвіт акації, зелену лободу змішували з товченими качанами кукурудзи, і щасливий був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра. Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Батьки несли на цвинтар мертвих дітей у мішках, везли на візках… Вимирали цілі родини, особливо ті, де було багато дітей. Люди божеволіли з голоду. Почалося людоїдство.

    ***Медичний експерт.
  Голод – то такий фізіологічний феномен, який нищить нормальну психіку, гасить емоції і волю до боротьби. У багатьох споминах жертв голоду (наприклад, у Книзі-меморіалі „33-й; Голод”) засвічується, що тривале голодування призводить до апатії і деморалізації людської свідомості, відбирає сили для боротьби. Голод призводив бо божевілля і канібалізму. Дистрофія нищила розум, свідомість людей, перетворювала їх на тварин. За таких умов фізичний опір був неможливим.
  Голод руйнував громадські і суспільні зв’язки, кожен голодуючий думав лише про те, як би врятуватися від смерті. Але порятунку не було.

Учень 4. Штучно створений у 1932-1933 роках більшовицьким режимом СРСР голод забрав мільйони українців. Аналоги подібних злочинів у світовій історії як за масштабом, так і за жорстокістю, важко знайти.

Учень 5. Україна в 1932-1933 роках пережила трагедію, яка забрала життя мільйонів українців. Жорстокість голодомору полягає передусім у тому, що голод не був наслідком стихійного лиха, посухи чи неврожаю, він став результатом навмисної політики більшовицького режиму.

Учениця читає вірш.

То був страшний навмисний голод…
Стріла була така нищівна!
Щоби згромадити стодолу
Колгоспної катівні.
…То був страшний навмисний злочин,
Такого ще земля не знала!
Закрили Україні очі.
І душу міцно зав’язали.
Сліпу, пустили старцювати…
Луна ще досі в оболонях.
Здичавіла вкраїнська хата
На березі своїх агоній.
Глуху, заставили мовчати.
А то би світ втопивсь в Славуті!
Як божевільно їла мати
Свою дитиноньку майбутню.
Зомліли навіть поторочі.
І відвернулись Голіафи.
То був такий Державний злочин –
Здригнулась навіть мертва Кафа.
Мерцями всіялося поле.

Учень 6. На світі – весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад – вперед. Скільки

сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня  напівголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так - у простір, у світ – їсти, їсти, їсти…

Учениця читає вірш „Біла молитва братика”

Бозю!

Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку...

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка.

Таж підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я – пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір’їночку дай.

Тато і мама – холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю.

Сніг дуже білий,

Бозю, що там у тебе в руці?..

Учениця читає вірш «Цвіли кульбаби»

Цвіли кульбаби.
Помирала мати.
І цілу нічку кликала попа.
Хотіла ж бо на сповіді спитати
Кому віддати душу…і серпа?!
Останнього перев’язать снопа
Ще для дітей не встигла
В теплі гронця.
Летить у очі сонячна крупа,
В якій вже ні крупинок, ні сонця.
Незрозумілий світ…
Себе сама
Не розуміла навіть рідна хата.
Для сироти цвіла чужа пітьма.
В своїх купавах помирала
Мати. 

Учень 7. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Ми, єдині спадкоємці всього, що було.

Учень 8. Тож пом’янімо хоч сьогодні, із запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників нашої історії. Пом’янімо і знайдемо в собі сили пройти за ними дорогою їхньої хресної путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

Учень 9.

Пом’янімо мільйоннії жертви,

Які голодом винищив кат.

В тридцять третьому році що вмерли,

        І лишились лежать коло хат.

Учень 10.
   На вшанування світлої пам’яті жертв голодомору в Україні в 1932 – 1933 роках оголошується хвилина скорботи.      

                       
  Хай ця хвилина для громадян нашої незалежної держави, співвітчизників за кордоном, для всіх людей доброї волі й чистої совісті стане актом поминальним, жестом покаяння і перестороги. Хай у кожному місті й селі, у кожній оселі, кожній родині старий і малий схилять голову перед пам’яттю невинно убієнних голодом-геноцидом, уклінно припадуть до їхніх могил, поставлять свічку перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла.

                    (Діти запалюють свічки)    Грає музика-реквієм

Учень 11.   А законом від 7 серпня 1932 року заборонялося збирати колоски на полі навіть перед їх заорюванням. За збирання колосків звинувачений «карається не нижче п’ятьох років ув’язнення в далеких таборах з конфіскацією майна, аж до найвищої міри покарання(розстрілу)».

   Шляхом насильницького вилучення продовольства, блокади сіл, заборони виїзду за межі охопленої голодом України, тоталітарна система створила для українців умови, які були несумісні з життям. Така політика більшовицького режиму – злочин проти людини. Кров холоне в жилах, коли читаєш спогади очевидців.

   (Діти зачитують спогади очевидців).

                               *****

Інтерв'ю, взяте у жительки села Погірці Самбірського району Львівської області  Гнатченко Євдокії  Іванівни про голодомор 1932 – 1933рр..

 Де ви проживали в часи голодомору ?

-         Я народилася ( дівоче прізвище Бугрій Євдокія Іванівна)28 березня 1922рокув с. Приютівці (тепер Ялинівка) Олександрівського району Кіровоградської області. Там і проживала коли настав голодомор.

З кого складалася ваша сім'я?

-         В сім'ї було п'ятеро дітей: Еля (Олена), Григорій, молодші Галина та Марія. Батько - Бугрій Іван Іванович 1887 р.н.) працював у своєму підсобному  господарстві та мав корову, коня, плуг, борони, сівалку, молотарку, птицю. Батько був інвалідом війни. А мати Бугрій ( дівоче прізвище – Дяченко) Степанія Іванівна(1889 р.н. )вела домашнє господарство.  

Де працювали ваші батьки?

-         Батьки працювали у комуні ( колгоспи ). Мама пекла хліб на комуну. При комуні була їдальня, там варили їсти для тих,що в комуні працював. А дітям видавали пайок: суп з кукурудзяної крупи, мамалигу ( 50 грам).Коли дзвинів  дзвіночок  то діти відразу йшли по пайок.

  Яким було життя вашої сім'ї у зимові часи?

-         Взимку було дуже важко. Мама із сусідкою ходила в поле та збирала замерзлу картоплю. Потім варила її для нас.

Мама пришила батькові потаємні кишені до одягу. Деколи йому вдавалося принести додому трошки зернових відходів зі сміттям. А вночі ми закривали вікна і товкли ті відходи та варили кашу. Якби дізналися – зразу – тюрма. Деколи мама пекла хліб:збирала лободу, сушила, потім  товкла та з висівками місила хліб.

Чи пригадуєте про те , як жили ваші сусіди?

-         У сусідів на печі лежали діти, попухлі від голоду. Весною вони ледве повилазили з хати на травичку та так і паслися, і скубли траву та щавель, а від цього ще більше пухли.

 А як вам було в голодну весну?  

-         Весною було легше прогодуватися. Ми збирали трав у « герчаки», в ньому є молочко, гірке – гірке. Особливо ласощами була біла акація.

Мамина сестра Маша часто приїжджала до нас. Вона вийшла за інженера  в м. Севастополь. Своїх дітей не мали, тому допомагали нам прогодуватися.

   Чи зустрічалися вам випадки канібалізму в часи голодомору?

-         Так,  траплялися  і випадки канібалізму.  Багатодітна сусідка зварила одну дитину ,щоб нагодувати решту. Потім їх кудись забрали. Ми їх більше не бачили.

Один чоловік одного разу приніс додому м'ясо. Діти й питають:  «Тату, тату звідки вз'яли м'ясо?» А батько каже: « Діти мої, то я вбив великого птаха.»  Але через деякий час одна молодиця побачила на цьому чоловікові  

батьків піджак. Почала розпитувати та й наробила галасу . Тоді цього чоловіка вели через село, а діти бігли та кидали в нього землею, камінням, плювали

Чи навіюють на вас страх спогадів про голодомор?

-         Страшні були часи. Але Бог допоміг нам вижити. Тож сьогодні, коли бачу

окраєць хліба , в мене болячи стискається серце. Не дай, Господи,коли людина за крихту хліба чи гнилу картопля здатна на будь-які вчинки.

Учень 12. Почало поспівати жито на городах, люди теребили незрілі колоски і варили кашу. Дозріли вишні, а незабаром дали по 6 кг борошна з колгоспу, і це була сумна і важка радість. Деяким людям не допомогло ні борошно, ні молоко, і вони вмирали – було вже пізно.
Живі почали відходити від голоду, і це був жах. Поверталася свідомість, а з нею усвідомлення гіркої дійсності, того, що було. По селах чулися відчайдушні крики, на цвинтарі голосили жінки, а чоловіки прикопували трупи, ставили дерев’яні хрести. Життя поверталося повільно, тяжко.

Голодомор 1932 – 1933 рр. – страшна трагедія в історії нашої держави. Він забрав мільйони людей. Невідома навіть точна цифра. Щоб не повторилися такі події, ми повинні знати і пам’ятати про них.

Учень13.
Боже великий, всевладний,
Яви нам свою могуть,
Дай розпізнати правду, -
Праведників не забудь.
Дивляться в твої очі,
Мільйони скатованих душ.
Пригорни їх, посели на спочинок,
Та їхнього сну не наруш!
Заступи нас і нашу державу
Од кривавих, лютих негод.
Всі ми – сущі, усопші, прийдешні -
Твій пшеничний, безсмертний народ.

     *****

Учень 14.(Учні повернувшись один до одного) Сьогодні поширена думка, що говорити про голод – це озиратися назад, це блукати серед могил. А що ми там знайдемо? Ми повинні дивитися в завтрашній день, а не озиратися назад. То чи треба сьогодні говорити про голод?

Учень 15. Озиратися в минуле треба кожному. Людина живе не в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога в майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, вони будуть ходити по колу. Отож озиратися треба!

І ще одна гірка істина. В могилу голодомору зійшли найкращі. Гинули працьовиті самостійні хазяї. Всі здібні, талановиті, здорові духом і тілом, які мислили і протестували, – усі  вони  винищувалися з корінням.

Учень 16. Сьогодні, коли від початку голодомору минули десятки років, ми не маємо права забувати народне слово правди і довічного прокляття, послане на голови катам. Бо це слово здолало смерть, аби дійти до нас, збудити в наших серцях пам’ять про мільйони безвинно замучених предків і застерегти від повторення страшних помилок.

Тож пам’ятаймо тих великих мучеників нашої тяжкої історії – мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людства голодомору.

Учень 17. 1933 рік. Найчорніший час в історії України. В світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших і найблагородніших країн. Тривалий час 1933 рік називали одним з найсприятливіших в радянській історії.

  А навесні цього ж року в Україні помирало 25 тисяч людей щодня, 1000 — щогодини, 17 — щохвилини. Всього жертвами голоду за неповними даними стало від 7 до 10 млн. чоловік, з них 3 мільйони —діти.

  Як, сталося, що без стихій, без засухи, без іноземного нашестя все те могло сподіятися на нашій хліборобній Україні, яка ще недавно була житни­цею Європи?

  Ми, нині сущі, повинні пам’ятати мільйони наших людей –  дитинчат, які сиділи біля мертвих матерів,  матерів, які журно дивилися на мертвих дітей, не маючи сил плакати,  ненароджених дітей,  українських господарів-хліборобів, по-дикунськи похованих, не оплаканих.

*****

Учень 18.   … Маленький хлопчик, і дівчинка підходять до ікони і складають рук,  просять  Бога.
«Дай хоч одненьку картопельку».
Бозю! Що там у тебе в руці?!
Дай мені, Бозю, хоч соломинку…
Щоб не втонути в Голодній Ріці.
Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.
Таж підрости хоч би трохи бодай.
Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я - пташенятко, прибите в дорозі.
Хоч би одненьку пір’їночку дай.
Тато і мама - холодні мерці.
Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!
Холодно, Бозю.
Сніг дуже білий.
Бозю, що там у тебе в руці?

Учень 19.
Хто се? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця. Господи Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів?

Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала все до зернини!
  Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителька роду святоруського! Куди ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?

 Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, які мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не ставили, обід за тебе не робили. Царствіє небесне волі, душі убієнні!..
Амінь!

Вчитель. І. « Відкритий мікрофон »

Ø Опишіть  Голод- це...

Ø  Голодомор – це….

ІІ. Асоціюйте:

Голод – смерть – жахіття -…

Вчитель. Третій тиждень листопада кожного року в нашій країні --- поминальний по жертвах імперських насильств над українцями, в тому числі і Голодомору 1932-1933 рр. 27 листопада в день пам’яті кожен свідомий українець, запалить на підвіконні свою свічку пам’яті, щоб її бачили зорі – душі померлих.

Завершення пісня О. Білозір «Свіча».

 Вчитель. Дякуємо всім, хто сьогодні прийшов, щоб розділити скорботний вечір і схилив голови в скорботі перед невинно убієнними.

          ПОСИЛАННЯ НА ВИКОРИСТАННІ ДЖЕРЕЛА ІНФОРМАЦІЇ

1.    Боровицька О. Дзвони пам’яті : літературно-музична композиція в пам’ять про Голодомор 1933 року / Боровицька О. // Шкільний світ. – 2004. - № 6. – С. 16-18.

2.    Гончаренко О. Допоки пам’ять в серці не згасає. : Голодомор 1932-1933 рр. : сценарій / Гончаренко О. // Виховна робота в школі. – 2007. - № 9. – С. 34-41. - (Видавнича група “Основа “).

3.    Гутарева С. Голодні очі : матеріал до уроку-реквієму у 11 класі : [Голодомор 1932-1933 рр.] / Гутарева С. // Укр. мова та літ-ра. – 2006. - № 44. – С. 7-11. – (Шкільний світ).

4.    Макаренко Н. Погляд із ХХ століття: [голодомор, 1932 - 33рр.] / Н.Макаренко // Молодь України. - 2007. - 6-10 верес. - С.8. - (Таємні архіви)

Відгуки учнів

Горожинська Оксана:

«На відкритому заході «Свічка пам’яті» ми зазирнули в темний колодязь – 1932-1933 рр. І, запаливши свічку, вшанували пам’ять тих, хто загинув в ці страшні роки. Слухаючи вірші, спогади очевидців, кожен із нас замислився над таким серйозним і важливим питанням як голодомор 1932-1933 рр. Я зрозуміла, що ті події забути неможливо. Потрібно  завжди про них пам’ятати і намагатися не повторити їх знову. Всі ми були просякнуті тими подіями і співчуттям до тих, хто тоді жив.»